Відкриття виставки живопису Анатолія Фурлета

"Потойсвіт від Анатолія Фурлета" 

У нас є стійко сформоване поняття “поетичне кіно”. І всі причетні до цього жанру - і актори, і глядачі знають, що це таке. Але досі не “узаконено” поняття "поетичний живопис" (може, це само по собі очевидно). Проте, є у сьогочасній природі художнього мистецтва особлива поетична тональність, яка сама спонукає із собою спілкуватися, яка розщеплює мозкову речовину на сотні сотень канальців цього дивного-давнього-нинішнього феномену, закладеного у натурі нашого сучасника і земляка Анатолія Фурлета.

Якщо говорити про багатошарове мистецтво, яке більше дотичне до потойсвіту, (того, який ми хотіли б побачити і відчути) – то це полотна Анатолія Фурлета. Того, що він зображує і як зображує, не навчить жодна школа і жодна академія мистецтв. З таким світоглядом і здатністю трансформувати його на полотно треба народитися. А щоб таким з’явитися на білий світ, треба заслуги багатьох попередніх поколінь, треба мати чисту душу, як біле полотно, де можна з такою легкістю дмухати на фарбу і переносити її мікрочастинки на поверхню свідомості.

Щоб так зображати реальну надреальність, треба бути або геніальним, або божевільним. І перше, і друге у Божій волі, і лише у мистецтві ці два виміри можуть бути гармонійно поєднаними.

Бажання і реальність, дуже далеке минуле і дуже далеке майбутнє, те, чого можна доторкнутися і недосяжне видиво, уламки пам’яті і злитки забуття, лагідний смуток і вибухова радість, а у всьому цьому – знахідка, - ти сам по-новому осягаєш, вимірюєш, обчислюєш себе. Це - про кожну роботу художника, із великої збірні – художнього альбому під назвою “Анатолій Фурлет. Живопис”, який побачив світ у одному зі столичних видавництв.

"Малює ніби самим лише духом", - якщо б треба було сказати про художника одним реченням.

Ось майже невидимий квіткар (лише його стопи, як у святого апостола видніються на ще примерзлій землі) з кадилом у руці, крізь яке сіється якесь Боже насіння і рухається у сизому просторі. Обережно, на нього можна ненароком наштовхнутися. Ось на самому краю землі височіє гора (чи козацька могила ), вкрита на маківці квітками цмину, а під горою, зростом у дерево стоять кульбаби, чи може, супроводжують якусь дивну пані, яка тут вічно живе і вічно когось виглядає.

А ще ось білий тонкий і високий янгол вийшов із прозорими відрами ловити “живу воду” із піднебесних дерев, які струшують її із своїх верховіть тільки певної ночі у певний час…

А як звучить за Фурлетом “Мелодія на Буковину”? Її озвучує недремний музикант у трьохцівкову сопілку. Слухають - не ворушаться - три мальви як три дівчини, заслухався на ближньому дереві білий птах і білі яблука, вірніше, тіні від колишніх яблук, а, може, то їхні душі?

Фантазувати на тему фурлетівських образів можна безкінечно. Скільки разів дивишся на полотно, стільки вловлюєш нових деталей, нової присутності знаків, символів, духів і посилань (так, ніби ці речі живуть на кожному полотні своїм життям і переміщаються, переформатовуються за своїм якимось внутрішнім способом і баченням).

А ось уже абсолютно реальний на абсолютно нереальному тлі – “Охоронець саду” – соловей у своєму гнізді, над яким нахилилися плоди – світляки, чи може, китиці нічних акацій. На фоні примарного саду птах виписаний дуже чітко, до кожної пір’їнки, до заплющеного на мить ока.

Взагалі художник Фурлет настільки абстрактний, настільки деталізований, акцентований на головних речах: це може бути око, рука, стопа, відтинок одежі, або ж лінія розподілу неба і землі, суші і океану, підземного, надземного і небесного світів.

Незрівняний ні з ким, у нього сотні жіночих образів, доведених до абсолюту. Якщо жартома, то добре було б бути жінкою на полотні Фурлета, хоч би ось “ Кульбабою”, для якої не страшний навіть частокіл, адже через нього можна просто перелетіти. Взагалі образ цієї жінки – квітки є дуже часто присутнім на полотні митця. Це такий собі спосіб підсвічування реального простору, далеко не чистого і не зрозумілого.

Гортаючи сторінки об’ємного альбому, ловиш себе на бажанні: якби слова уміли малювати! Ось хоча б перемалювати словами роботу “Соломія”, яка вибирає нитки – павутиння з тендітних, вирослих у склянці – гнізді дзвіночків.

Соломія з того павутиння розсотує пря-диво, або бажання, або чекання, або спогади…

Потрясною є робота “У Клішківці на ярмарок” – це данина всім нашим і не нашим пращурам, імена яких переважно у Божих списках нагорі, а тут залишилася на полотні справна добре вбрана рафінована селянка, з тайстрою, наповненою невидальцями, і з білою козою, яку ні за які гроші не продасть, бо ж це - її єдина подруга.

Чималий заділ живописних шедеврів присвячений Буковині. В уяві автора - це молода жінка, вбрана в золоті ризи, яка прямує до сотень церковних дверей.

Вона – спокійна, впевнена у собі, трохи селянка, трохи міщанка, але внутрішнє її єство – вишукане – аристократка духу.

Ближче до реалізму “ Таке це місто золоте”. Для неї – жінки у темних шатах – це скринька, заповнена діточими спогадами. Хочеться їх торкнутися, але лячно сполохати і втратити назавжди.

А ця ось, інша жінка, - на коні – гуцулка, міцно тримає свого птаха – щастя у руках, бо їде не куди інде, а на власне весілля.

На всіх полотнах ( хочеться сказати у всіх) є чиясь присутність, якогось дуже виразного образу, дуже впливового, енергетичного, вирішаль

ного, незалежно, людина - це птах, кінь, дерево, риба чи янгол. 

У кожній роботі є свій “Святий Анатолій”, який зійшов сюди для засвідчення доброї звістки, позитиву, благоговіння перед мистецтвом світосприйняття і світовідтворення.

Саме так і тільки так як на однойменному полотні виглядає і моя мама, несучи із церкви свічку “Вербної неділі”. Саме таким запишеться у світовий реєстр “Дух України”, - окраєць квітучої землі, що пливе у човні поруч із самим Всевишнім."

 

 

 

 

01.12.2017